Поняття та функції банківської системи.  

Поняття та функції банківської системи.

Зміст та структура кредитної системи.

Тема 5-6. Фінансові посередники грошового ринку

ФІНАНСИ, ГРОШІ ТА КРЕДИТ

1. Зміст та структура кредитної системи.

2. Поняття та функції банківської системи.

3. Сутність та призначення фінансового посередництва.

4. Банки як провідні інститути фінансового посередництва.

5. Небанківські фінансово-кредитні установи як фінансові посередники.

Існує два підходи до визначення кредитної системи:

- це сукупність кредитних відносин та інститутів, що їх організовують (реалізують);

- це сукупність кредитних відносин, форм кредиту і методів кредитування та кредитних установ.

Іноді зустрічається і досить вузьке трактування кредитної системи – лише як сукупності кредитних установ країни.

Усі інститути кредитної системи поділяються на три основні групи:

1) центральний банк;

2) комерційні банки;

3) спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (парабанки).

Перші дві групи станов­лять окрему ланку організації кредитних відносин – банківську систему країни, третя група формує відносно відособлену систему небанківських установ, що спеціалізуються на виконанні окремих операцій

Функціональне розмежування різних ланок кредитної системи об’єктивно зумовлене різними методами діяльності на фінансовому ринку, різними способами участі у процесі перерозподілу капіталів та забезпечення руху коштів між різними суб’єктами ринкових від­носин.

Основною ланкою кредитної системи є банки, яким належить ключова роль у кредитно-фінансовому обслуговуванні економіки.

Банк – це особлива установа, що акумулює тимчасово вільні гро­шові кошти, надає їх у кредит, здійснює розрахунки та інші фінан­сові операції. Сукупність різних банків, що функціонують у країні, утворює банківську систему, яка є складовою частиною кредитної системи.

Банки здійснюють най­різноманітніші види операцій, пов’язаних із рухом капіталів, організацією грошового обігу, фінансуванням господарства, валютно-кредитними відносинами, посередницькими послугами, управлін­ням майном та ін. Банки як підприємства особливого роду забезпе­чують господарський оборот необхідними платіжними засобами, створюючи умови для організації ділового циклу.



Особливості розвитку кредитної системи в цілому і банківської системи зокрема довели необхідність регульованого підходу до орга­нізації кредитних відносин, що зумовило в кінцевому підсумку поділ усіх банківських установ залежно від ролі і функцій на два рівні:

1) центральний банк, що реалізує грошово-кредитну й валютну політику уряду, здійснює емісію, управляє офіційними валютними резервами, є банком держави та всіх інших кредитних інститутів;

2) комерційні банки, що безпосередньо забезпечують процес кредитно-розрахункового і фінансового обслуговування економіки. Усі банківські інститути перебувають у тісному взаємозв’язку між собою й утворюють ядро кредитної системи, на яке падає осно­вне навантаження – фінансово-кредитне обслуговування економі­ки.

Водночас у структурі кредитної системи важливе місце нале­жить спеціалізованим кредитно-фінансовим інститутам, тобто окремим небанківським видам кредитних організацій.

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути зосереджують свою діяльність на окремих сегментах ринку фінансових послуг, функціонуючи для певного типу клієнтури або пропонуючи відносно вузький спектр можливих операцій. Діяль­ність спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів дає змогу за­повнити ті ніші на ринку банківських послуг, які з тих чи інших економічних або політико-правових причин залишаються поза ува­гою банківських установ.

Ефективна діяльність кредитної системи в будь-якій країні з рин­ковою економікою передбачає необхідність ієрархічної побудови її інститутів на двох рівнях:

- перший – центральний банк країни;

- дру­гий – комерційні банки і спеціалізовані кредитно-фінансові інсти­тути. Така структура уможливлює оптимальну організацію відносин між різними ланками кредитної системи, забезпечуючи належну ко­ординацію та регулювання їхньої діяльності з метою якнайповнішо­го задоволення потреб різних учасників господарського обороту у кредитно-фінансових послугах.

Організація кредитної системи на двох рівнях дає змогу ефекти­вно розподілити адміністративно-регулювальні та операційні функ­ції між центральним банком і всіма іншими кредитними інститута­ми, що забезпечує належний рівень обслуговування всіх суб’єктів ринкових відносин.

Окреме місце у складі кредитної системи належить інфраструк­турі, тобто комплексу засобів, які забезпечують нормальне функці­онування інститутів кредитної системи. Основними елементами цієї інфраструктури є:

1. Нормативно-правове забезпечення, що включає систему зако­нів і підзаконних актів, які юридичне визначають і регламентують сфери діяльності кредитних інститутів.

2. Системи захисту інтересів вкладників банків, що передбача­ють діяльність спеціалізованих органів страхування депозитів клієнтів під контролем центрального банку, незалежних урядових органів або самих комерційних банків.

3. Національні асоціації банків та інших кредитних установ, об’єд­наних за функціональними ознаками з метою захисту інтересів своїх членів і встановлення для них основних правил ведення бізнесу, тобто для саморегулювання своєї діяльності.

4. Інформаційне забезпечення, що передбачає наявність спеціалі­зованих організацій, які встановлюють рейтинги банків, наявність централізованих систем інформації про клієнтів, публікацію спеці­альних видань зі статистичними та аналітичними матеріалами про стан грошово-кредитної сфери економіки.

5. Розрахункова мережа, що забезпечує врегулювання платіжних зобов’язань між інститутами кредитної системи через електронні за­соби зв'язку, клірингові палати, обчислювальні центри, що можуть контролюватися центральним банком або бути самостійними орга­нізаціями.

6. Інкасаторське та охоронне обслуговування кредитних інститу­тів, що може здійснюватись як самими банками, так і спеціалізова­ними організаціями.

7. Система підготовки кадрів для кредитних інститутів, що вклю­чає мережу навчальних закладів, які готують спеціалістів для роботи в кредитних установах.

Таким чином, не здійснюючи безпосередньо операцій інститутів кредитної системи, її інфраструктура створює оптимальні умови для виконання банками й небанківськими кредитно-фінансовими інсти­тутами своїх функцій.

Банківська система – організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв’язку, яка існує в тій чи ін­шій країні в цілком визначений історичний період.

Залежно від підпорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської системи: однорівневу та дворівневу.

Однорівнева банківська система передбачає горизон­тальні зв’язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й цент­ральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового об­слуговування клієнтури.

Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слабких країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управ­ління.

Дворівнева банківська система, яка характерна для країн з ринковою економікою, складається з двох рівнів.

Верхній рівень – центральні (емісійні) банки, які є бан­ками в повному значенні цього слова лише для двох катего­рій клієнтів: банківських інститутів та урядових структур.

Нижній рівень – комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.

Сьогодні в більшості країн світу функціонує дворівнева банківська система.

За такою системою відносини між бан­ками будуються в двох площинах: по вертикалі і по гори­зонталі.

По вертикалі – це відносини підпорядкування між цент­ральним банком, як керівним органом усієї банківської сис­теми, і комерційними банками.

По горизонталі – це відносини рівноправного партнерст­ва та конкуренції між комерційними банками.

Як відомо, в Україні з 1987 року почалася реформа бан­ківської справи, яка завершилася ухваленням у березні 1991 року Закону України «Про банки і банківську діяльність». Згідно з цим Законом, в Україні було закладено основи кла­сичної дворівневої банківської системи, яка включає:

Верхній рівень – Національний банк України як цент­ральний банк країни, головний банківський інститут, який є емісійним центром держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною системою.

Нижній рівень – мережа комерційних банків, які за умови здорової конкуренції покликані задовольнити населен­ня країни і народне господарство щодо банківських послуг і створити для стабілізації та поступового піднесення націо­нальної економіки.

Центральним банкам, або банкам першого рівня, прита­манні функції резервної системи:

1) емісія кредитних грошей і контроль за грошовим обігом у країні, кредитно-розрахункове обслуговування інших кредитних інститутів, тобто виконання ролі «банку банків»;

2) кредитно-розрахункове обслуговування держави;

3) реалізація грошово-кредитної політики і регулювання на цій основі економічних процесів.

Комерційні банки є багатофункціональними установами, що займаються практично всіма видами кредитних і фінансо­вих операцій, пов'язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів

Банківська система в умовах ринку функціонує на основі певних умов:

- рівноправність, свобода в раціональному господарюванні;

- можливість вибору клієнтом банку (достатня кількість банків);

- конкуренція в банківській справі;

- доступність інформації про банк;

- недопустимість втручання у банківську справу третіх осіб;

- налагодження зовнішньоекономічних зв’язків.

Необхідність існування банківської системи визначається двома групами причин:

1) потребою здійснення суспільного нагляду і регулювання банків­ської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих бан­ків із загальносуспільними інтересами – забезпечення сталості грошей і стабільності роботи всіх банків;

2) необхідністю забезпечення збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному з його секторів. Банки при цьому повинні ке­руватися не тільки своїми комерційними інтересами, а й вимо­гами системи в цілому.

Функції банківської системи:

1. Трансформаційна функція – зумовлена посередницькою діяльністю банків. Мобілізуючи вільні грошові кошти одних суб’єктів ринку і передаючи їх іншим, банки мають можливість змінювати строки грошових капіталів, розміри і фінансові ризики.

Центральний банк здійснюють всі види трансформаційних процесів, але на міжбанківському рівні через механізм рефінансування (кредитування комерційних банків центральним) центральний банк трансформує ресурси грошового ринку і по строках, і по розмірах, і по ризиках, і в регіональному аспекті.

2. Функція створення грошей і регулювання грошової маси (емісійна) – полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші, тобто управління пропозицією грошей є ключовою функцією банківської системи. В її виконанні беруть участь всі ланки системи. Відомо, що комерційні банки зобов’язані зберігати свої вільні резерви в центральному банку і частково у вигляді готівки в своїх касах.

Характерною особливістю банківських резервів є те, що ці гроші не знаходяться в обігу і не входять до складу грошових агрегатів, тобто становлять грошову базу. При застосуванні такого інструменту грошово-кредитного регулювання, як норма обов’язкових резервів (при зменшенні) грошова база дає джерело для емісії.

Розпорядниками грошової маси є юридичні особи, а грошової бази – банки. Між банківськими резервами і грошовою масою в обігу існує зв’язок структурного характеру.

Приклад. Підприємство внесло у відділення банку 100 тис грн. у вигляді безготівкових грошей. Таким чином, в обігу агрегат М0 зменшиться на 100 тис грн., але зріс агрегат М1 на цю саму суму, загальна величина грошової маси не змінилась, а змінилася грошова база. Якщо банк внесе 100 тис грн. в НБУ, то на цю величину збільшиться його рахунок в НБУ і зменшиться залишок його каси. Отже загальна сума резерву не зміниться, а зміниться тільки структура.

Наявність внутрішнього зв’язку між банківськими резервами і масою грошей в обігу створює базу для впливу на масу грошей через регулювання банківських резервів.

Для цього вводиться норма обов’язкового резервування – це відношення суми обов’язкових резервів до суми банківських пасивів, які підлягають резервуванню, встановлюються у вигляді відсотків.

3. Стабілізаційна функція – (вона стосується як всієї банківської системи, так і всього грошового ринку) як посередник на грошовому ринку банки працюють переважно за рахунок чужих капіталів і їх діяльність є ризиковою з двох причин: стан економіки, стан кон’юнктури на грошовому ринку (об’єктивні причини); причини суб’єктивного характеру – поведінка вкладників суб’єктів господарювання, можлива загроза вилучення депозитів.

Крім того, банки здатні «виробляти гроші» через кредитні операції як найбільш доходний вид банківської діяльності і завжди існує загроза запропонувати грошей більше, ніж потрібно. Як посередники грошового ринку і завдяки масштабам своєї діяльності банки повинні диверсифікувати ризики, щоб пом’якшити їх для інвесторів.

Виконання банківською системою стабілізаційної функції проявляється у створенні ряду законів та інших нормативних актів та у створенні певного механізму державного контролю і нагляду за їх дотриманням.

3. Сутність та призначення фінансового посередництва.

Фінансові посередники – це спеціалізовані професійні суб’єкти ринку, інвестиційно-кредитні інститути, що перерозподіляють ресурси між постачальниками і споживачами капіталу.

Фінансові посередники відіграють важливу роль у функціонуванні грошового ринку, а через нього у розвитку ринкової економіки.

Їх економічне призначення полягає в забезпеченні базовим суб'єктам грошового ринку максимально сприятливих умов для їх успішного функціонування. Тобто функціонально фінансові посередники спрямовані не всередину фінансової сфери, не на самих себе, а зовні, на реальну економіку, на підвищення ефективності діяльності її суб'єктів. Звичайно, теоретично можна уявити ситуацію, коли економічні суб'єкти кредитори і позичальники будують свої взаємовідносини прямо, не звертаючись до посередників. Проте організація таких відносин була б для них і суспільства набагато дорожчою, уповільненою, незручною і високоризикованою.

Конкретні переваги фінансового посередництва виявляються у такому:

1. Окремий кредитор отримує можливість оперативно розмістити вільні кошти в дохідні активи, а позичальник має змогу оперативно мобілізувати додаткові кошти і так само оперативно повернути їх. Для цього кредитору достатньо звернутися до будь-якого посередника і розмістити у нього свої кошти, а позичальнику теж достатньо звернутися до посередника і одержати позичку. Широкий розвиток мережі фінансових посередників робить пошук кредитора і позичальника простим та доступним.

2. Відбувається скорочення витрат базових суб'єктів грошового ринку на формування вільних коштів, розміщення їх у дохідні активи та запозичення додаткових коштів. Це зумовлюється такими чинниками: кредитору і позичальнику не потрібно багато часу та зусиль витрачати на пошуки один одного (на рекламу, створення інформаційних систем тощо); не потрібно здійснювати складні оціночно-аналітичні заходи щодо потенціального клієнта, щоб визначити його надійність, платоспроможність. Ці проблеми вирішує фінансовий посередник: не потрібно мати справу з великою кількістю дрібних кредиторів чи позичальників, на підтримання контактів з якими потрібні значні кошти. Їх консолідованим представником на ринку є посередник, підтримання контактів з яким економічно більш вигідне.

Для забезпечення своєї діяльності фінансові посередники також витрачають значні кошти, і утримання цих посередників обходиться суспільству недешево. Проте завдяки великим обсягам виконуваних операцій, їх оптовому характеру, собівартість кожної окремої операції коштуватиме посередникам та суспільству значно дешевше, ніж якби вона виконувалась безпосередньо кредиторами та позичальниками.

3. Фінансові ризики для базових суб'єктів грошового ринку зменшуються, оскільки значна частина їх перекладається на посередників. Це стає можливим завдяки широкій диверсифікації посередницької діяльності, створенню спеціальних систем страхування та захисту від фінансових ризиків.

4. Дохідність позичкових капіталів зростає, особливо зосереджених у дрібних власників, завдяки зменшенню фінансових ризиків, скороченню витрат на здійснення фінансових операцій та відкриттю доступу до великого, високодохідного бізнесу. Це зумовлено тим, що посередники мають можливість сконцентрувати значну кількість невеликих заощаджень і спрямувати їх на фінансування великих,двисокодохіднихдопераційдтадпроектів.

5. Відносини між кредиторами і позичальниками достатньо різноманітні завдяки наданню додаткових послуг, які беруть на себе посередники. Це, зокрема страхування кредитора від різних ризиків, задоволення потреб у пенсійному забезпеченні, забезпеченні житлом, набутті права власності й управління певними об'єктами тощо. Фінансові посередники спеціалізуються на наданні таких послуг у зв'язку з чим формується широке коло їх окремих видів: депозитних інституцій, страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних і фінансових компаній, взаємних фондів тощо.

Оскільки базові суб'єкти грошового ринку переважно є суб'єктами реального сектора економіки (ділові підприємства та домашні господарства), то створюючи для їх функціонування сприятливі умови, фінансові посередники позитивно впливають на кругооборот капіталу в процесі розширеного відтворення, розвиток виробництва, торгівлі, інших сфер економіки. Особливо важлива їх роль у переміщенні грошових заощаджень домашніх господарств в оборот ділових підприємств. Це зумовлено тим, що ці заощадження є найбільшим джерелом інвестицій в економіку, проте вони перебувають у величезної кількості власників, індивідуальні розміри їх невеликі, отже перерозподілити їх без посередників було б технічно неможливо.

Незважаючи на велику різноманітність фінансових посередників можна виділити три послуги, які надають фінансові посередники і не надає фінансовий ринок:

- послуги зі зменшення ризику;

- послуги зі збільшення ліквідності;

- послуги із забезпечення інформацією.

4. Банки як провідні інститути фінансового посередництва.

Серед фінансових посередників ключове місце займають банки. Це проявляється в такому:

- на банки припадає більша частка в перерозподілі позичкових капіталів на грошовому ринку, ніж на будь-який інший вид фінансових посередників.

-банки за своїм функціональним призначенням беруть участь у формуванні пропозиції грошей і мають можливість безпосередньо впливати на ринкову кон'юнктуру й економічне зростання, а інші посередники такої можливості не мають. Більше того, діяльність банків з пропозиції грошей багато в чому визначає становище всіх інших посередників на грошовому ринку. Саме банки ведуть рахунки останніх, сприяють формуванню їх грошових фондів, здійснюють розрахунково-касове і кредитне обслуговування і через це мають можливість впливати на їх діяльність.

- банки мають можливість надавати економічним суб'єктам широкий асортимент різних послуг, тоді як інші посередники спеціалізуються на окремих, часто обмежених фінансових операціях. Тому можливості впливу на грошовий оборот і економіку загалом у банків значно ширші, ніж у будь-якого виду небанківських фінансових посередників.

Виділення банків в окрему групу характерне для всіх наявних класифікацій фінансових посередників. Така одностайність із виділенням банків у самостійну групу фінансових посередників базується на двох їхніх функціональних особливостях:

1. Банки приймають гроші на поточні (чекові) депозити, за якими вкладники можуть вільно розпоряджатися своїми коштами. Це робить забезпечення ліквідності надзвичайно актуальною проблемою в діяльності банків. Ця обставина примушує їх вкладати значну частину мобілізованих коштів у високоліквідні активи, зокрема в короткострокові позички, що не обтяжені ніякими додатковими умовами, які могли б погіршити ліквідність цих посередників. Так, з цих причин у США в 1933 р. Законом «Про банківництво», відомим як закон «Гласа-Стігала», було розмежовано комерційне та інвестиційне банківництво, унаслідок чого депозитним інституціям було заборонено вкладати кошти в цінні папери корпорацій як високоризиковані та низьколіквідні операції. Відтак ідея банку як cуто депозитного інституту була реалізована в найбільш чистому вигляді, хоч сучасна банківська практика США поступово відходить від цієї ідеї.

2. Розміщуючи свої резерви в позички, банки спроможні створювати нові депозити і цим впливати на пропозицію грошей, що робить їх діяльність надзвичайно відчутною і вразливою для економіки.
Завдяки цим двом функціональним особливостям діяльності банків виникає об'єктивна необхідність у системному суспільному контролі за банками.

Основними цілями такого контролю є:

- не допустити, щоб банки заради своїх корпоративних інтересів надмірно збільшували пропозицію грошей і порушували товарно-грошову рівновагу на ринку, завдаючи шкоди суспільству в цілому. Для цього створюється централізована система контролю і регулювання банківських резервів через центральні банки;

- забезпечити достатню надійність комерційних банків заради захисту інтересів їх вкладників. Для цього створюються спеціальні системи забезпечення стабільності банків, основними елементами яких є централізоване встановлення економічних нормативів діяльності банків та контролю за їх дотриманням.

Щоб забезпечити такий суспільний контроль за банківською діяльністю, банки не тільки теоретично, а й практично виділяються в окрему інституційну структуру. Вона називається банківською системою і функціонує на підставі окремого банківського законодавства, яке передбачає досить жорстку регламентацію роботи банків та чіткий механізм нагляду і контролю за їх діяльністю. Цим досягається урівноваженість інтересів власників банків та їх працівників, з одного боку, та інтересів їх вкладників і суспільства в цілому з іншого. Маючи завдяки своїм функціональним особливостям явні переваги перед іншими посередниками у своїй комерційній діяльності, банки через систему контролю і нагляду ставляться в такі умови, за яких їхні можливості і становище на ринку вирівнюються з положенням інших його суб'єктів.

Гостра суперечливість між функціональними можливостями банків як комерційних структур та правовою обмеженістю їх діяльності робить надзвичайно актуальним правильне визначення самого поняття «банк». Будь-яка двозначність в його тлумаченні може створити можливість для використання в комерційних цілях функціональних переваг банківської діяльності й уникнути законодавчого її обмеження.

У Законі України «Про банки і банківську діяльність» (1991 р.) банком називається будь-яка установа, що виконує функції касового і розрахункового обслуговування народного господарства та здійснює інші банківські операції, передбачені законом. Законі таких операцій зазначається 16, однак не застережено чи банк має виконувати одну чи всі операції, щоб отримати відповідний статус. Ця обставина давала можливість широко трактувати поняття банк і сферу банківської діяльності, розмивала правову межу між банківськими і небанківськими кредитно-фінансовими установами. Тому норми банківського нагляду і регулювання могли поширюватись на переважну більшість суб’єктів грошового ринку.

В 1993 році в Закон було внесено уточнення, що забороняли небанківським установам займатися відкриттям рахунків, приймати вклади, здійснювати розрахунки та кредитування. Але і це уточнення остаточно не вирішило питання про те, що ж розуміє під банком українське законодавство – чи установу, яка виконує всі чотири операції, заборонені для небанківських, чи будь-яку з 16 названих в Законі.

У законодавстві більшості країн до сфери банківської діяльності на грошовому ринку може бути включений і статус банку може одержати будь-який фінансовий посередник не залежно від кількості операцій, що він виконує на ринку. Аналіз світової історії банківської справи дає підстави віднести до банківської діяльності комплекс посередницьких операцій: приймання грошових вкладів; надання клієнтам позичок і створення нових платіжних засобів; здійснення розрахунків між клієнтами. Виконання цього комплексу операцій можна вважати визначальною економічною ознакою як центрального банку, так і комерційного банку.

Вказані операції є базовими, вони створюють первинну сферу банківської діяльності. Отже, до аналізу суті банку можна застосувати як економічний, так і правовий підходи.

Банк в правовому відношенні– це фінансовий посередник, який виконує одну чи декілька операцій, віднесених законом до банківської діяльності.

Банк в економічному розумінні – це фінансовий посередник, який виконує комплекс базових операції грошового ринку.

Отже,банківська діяльність – це набір посередницьких операцій на грошовому ринку, виконання яких дозволено законом тільки під особливим наглядом держави спеціальним інститутам, які називаються банками.

Залежно від ступеня виконання базових операцій банки поділяються на універсальні та спеціальні. Кредитно-фінансові інститути – це фінансові посередники, діяльність яких не пов’язана з виконанням базових операцій грошового ринку.

Як самостійні суб'єкти грошового ринку, банки виконують певні економічні функції, в яких конкретизується їх сутність та призначення. До них відносять такі:

- трансформаційну;

- емісійну.

Трансформаційна функція банків зумовлена посередницькою місією банків взагалі і їх особливим місцем серед фінансових посередників зокрема. Полягає вона в зміні (трансформації) таких якісних характеристик грошових потоків, що проходять через банки, як рівень ризикованості, строковість, обсяги та простороведспрямування.

У зв'язку з цим можна виділити такі напрями цієї функції: трансформація ризиків; трансформація строків; трансформаціялобсягів; просторовалтрансформація.

Трансформація ризиківполягає в тому, що банки, діяльність яких пов'язана з високим ризиком, вживаючи відповідних заходів, можуть звести ці ризики для своїх вкладників та акціонерів до мінімуму. До таких заходів належать: диверсифікація активних операцій, створення резервів, диференціація процентних ставок залежно від ризикованості кредитів, страхування депозитів тощо. Завдяки цим заходам банки беруть на себе переважну частину ризиків непогашення позичок.

Трансформація строків означає, що, мобілізуючи значні обсяги короткострокових коштів і постійно поповнюючи їх, банки одержують можливість деяку їх частину спрямовувати в довгострокові позички та інші довгострокові активи. Це вигідно не тільки банкам (вони одержують більш високий дохід), а й їхнім клієнтам. Позичальники одержують можливість профінансувати свої довгострокові проекти, а кредитори банків – одержати більший дохід за своїми вкладамидвдбанках.

Трансформація обсягів капіталів виявляється в тому, що, мобілізуючи великі обсяги дрібних вкладів, банки дістають можливість акумулювати великі маси капіталу для реалізації масштабних проектів. Без банків ці кошти залишались би розпорошеними, використовувалися б з низькою віддачею чи взагалі не використовувалися.

Просторова трансформація означає, що банки можуть акумулювати ресурси з багатьох регіонів і навіть з інших країн і спрямувати на фінансування проектів одного регіону, однієї країни, одного об'єкта. Таким чином розсуваються географічні межі грошового ринку, він перетворюється у міжнародний і світовий, що полегшує балансування попиту і пропозиції на грошовому ринку.

Емісійна функція банків полягає в тому, що тільки вони можуть створювати додаткові платіжні засоби і спрямовувати їх в оборот, збільшуючи пропозицію грошей, або ж вилучати їх з обороту, зменшуючи пропозицію грошей. Цю функцію виконує як центральний банк, емітуючи готівкові гроші, так і комерційні банки, емітуючи депозитні гроші через механізм грошово-кредитного мультиплікатора.


8387049669233488.html
8387125781634965.html

8387049669233488.html
8387125781634965.html
    PR.RU™