Інвестиційні компанії та їх види.  

Інвестиційні компанії та їх види.

Один із найбільш важливих елементів системи парабанків – це інвестиційні компанії і фонди. Історія їх масового виникнення бере початок від межі між XIX та XX ст., хоч перша інвестиційна компанія виникла ще в 1822 р. у Бельгії.

У сучасних умовах інвестиційна компанія – це інститут колективного інвестування, який за своїм головним функціональним призначенням є установою, що об’єднує індивідуальні заощадження і надає своїм пайовикам, у тому числі і тим, хто не має значних заощаджень, можливість вкласти їх у цінні папери та інші активи. Ця установа виступає в ролі інституту, який забезпечує управління інвестиціями багатьох індивідуальних власників капіталу.

Спочатку інвестиційні компанії обслуговували власників великих заощаджень. Що ж стосується власників дрібних заощаджень, то їм інвестиційні компанії надавали консультаційні послуги, оскільки рівень компетенції таких власників у сфері управління своїми активами був невисоким. Уже в 1899 р. у США виникає перша така інвестиційно-консультативна компанія, а через десять років у Америці налічується вже 10 таких компаній. Перехід від консультацій до управління внесками дрібних інвесторів був досить повільним і прискорився швидким зростанням заощаджень у населення, що перетворювало їх у могутній інвестиційний ресурс. Нині в США налічується декілька великих інвестиційних компаній (таких, наприклад, як »Фіделіті», »Дрейфус», »Венгард», »Франкаін» та ін.), які відіграють велику роль у суспільному виробництві. До їх структури входить певна кількість інших інвестиційних компаній, їх капітал становить мільярди доларів.

Процес акумуляції дрібних заощаджень відбувався й до виникнення інвестиційних компаній і здійснювався банками. Але банки забезпечували лише збереження капіталу при деякому його збільшенні, як правило, за рахунок фіксованих відсотків. Це не могло влаштовувати всіх потенційних інвесторів. Частина з них цій пасивній позиції хоче протиставити активну, пов’язану з ризиком, але водночас і з можливістю помітно примножити свій капітал. Саме цю можливість і реалізує інвестиційна компанія, яка внаслідок цього займає свою власну нішу на фінансовому ринку. Зосереджуючи значний капітал і маючи мобільну структуру, інвестиційні компанії володіють усіма можливостями для успішної реалізації інтересів своїх вкладників.



Організаційна структура інвестиційних компаній, як правило, пов’язана з акціонерною формою, або з формою товариства з обмеженою відповідальністю. Та нерідко це може бути й організація, що створюється на основі угоди контрактного типу, що укладається, як правило, між управляючим компанією (її менеджером, яким може бути як фізична, так і юридична особа), депозитарієм (від лат. depositum – річ, віддана на схов), тобто організацією, котра зберігає активи інвестиційної компанії, в якості якого найчастіше виступає банк, хоча це може бути й інша довірена особа, і, нарешті, власником капіталу.

Відповідно до цієї угоди власник капіталу (інвестор) передає свої заощадження інвестиційній компанії, купуючи на суму свого внеску інвестиційні сертифікати, або акції цієї компанії. Управляючий компанії бере на себе відповідальність і обов’язки з управління всім сукупним капіталом компанії, що представлений сумою вкладів індивідуальних вкладників. Депозитарій, або довірена особа, зобов’язується зберігати активи інвестиційної компанії.

Інвестиційні компанії бувають відкритого й закритого типу. Компанії закритого типу – це організації, які випускають чітко визначену кількість інвестиційних сертифікатів, що продаються інвесторам. Зазначені цінні папери інвестор не може повернути інвестиційній компанії для їх погашення, через це такі інвестиційні сертифікати і акції є неліквідними. Але відсутність ліквідності цих цінних паперів з боку інвестиційної компанії не означає їх абсолютної неліквідності. Ліквідність емітованих (випущених) закритою інвестиційною компанією цінних паперів забезпечується можливістю їх реалізації на вторинному ринку цінних паперів. Вони можуть бути об’єктом купівлі-продажу як на біржовому, так і на позабіржовому ринку, що визначається становищем інвестиційної компанії і тим, чи включена вона в лістинг (список) відповідної біржі, чи ні.

Інвестиційні компанії відкритого типу відрізняються від закритих тим, що вони у встановлений термін, а досить часто і в будь-який момент часу можуть придбати випущені ними в обіг інвестиційні сертифікати, або акції. /Таким чином, цінні папери таких компаній мають надзвичайно високу ліквідність. Відкриті інвестиційні компанії дуже привабливі для інвестора (особливо дрібного), але водночас це пов’язано з небезпекою наростаючого погашення інвестиційних сертифікатів, з можливим банкрутством таких компаній. Проте у високорозвинених країнах такого, як правило, не відбувається. Стійкість відкритих інвестиційних компаній посилюється дією цілої низки причин, серед яких як головні і найбільш поширені такі:

- зростання заощаджень населення, що дає змогу частину доходів постійно перетворювати в капітал і забезпечувати його диверсифікацію;

- зростання рівня масової економічної культури населення, що дає можливість інвестору орієнтуватись у своїй стратегії з урахуванням певних закономірностей розвитку фінансового ринку;

- стабільна й досить досконала (принаймні у високорозвинених країнах) система законодавства, що забезпечує досить високий рівень захисту інтересів інвестора;

- розвинута система комерційних структур, що спеціалізуються на страхуванні підприємницьких ризиків;

- прозорість ринку цінних паперів і наявність доступу до об’єктивної інформації про діяльність його агентів.

Названі вище причини визначили певну стійкість і прогнозованість поведінки дрібного інвестора відносно різних потрясінь, які відбуваються на фінансовому ринку, а вона, у свою чергу, укріпила основи існування відкритих інвестиційних компаній, що характеризуються високою ліквідністю своїх цінних паперів.

Відкриті інвестиційні компанії з’явилися відносно недавно і дуже поширились після Другої світової війни. У практиці країн Заходу їх часто називають взаємними, або інвестиційними фондами.

Інвестиційні компанії як закритого, так і відкритого типу розміщують акумульовані грошові кошти на ринку цінних паперів. А так як вони є одними з основних покупців цінних паперів інших емітентів, то їх називають інституціональними інвесторами.

Закриті інвестиційні компанії, реалізувавши свої сертифікати, розміщують кошти в ринкові активи, проводячи при цьому досить незалежну інвестиційну стратегію. Останнє обумовлено тим, що ці компанії не приймають до погашення випущені ними сертифікати. Інвестори, купуючи інвестиційні сертифікати такої компанії, розглядають їх як довгострокове вкладення своїх коштів і інтерес вкладника зосереджується на доході, пов’язаному зі збільшенням вартості цих сертифікатів на вторинному ринку цінних паперів.

Відкриті інвестиційні компанії менш вільні у реалізації довгострокової інвестиційної стратегії, бо вони змушені підтримувати високий ступінь ліквідності випущених ними сертифікатів. Збитки і втрати, пов’язані зі зміною ринкової кон’юнктури, відкриті інвестиційні компанії перекладають на власників способом зміни ціни інвестиційних сертифікатів, які погашаються відповідно до поточної ринкової ціни цих паперів. Однак висока ліквідність цінних паперів відкритих інвестиційних компаній приваблює багатьох вкладників і перш за все дрібних.

Поширеність інвестиційних компаній і фондів як форми взаємного (колективного) інвестування та певна тенденція їх домінування щодо індивідуальних форм інвестиційної діяльності обумовлені тими реальними перевагами, які отримують як дрібні, так і крупні інвестори, що вдаються до колективного інвестування.

Для дрібного інвестора ці переваги у більшості випадків пов’язані з такими моментами:

- зниження ризику інвестицій, що обумовлено можливістю диверсифікації навіть невеликих за розмірами заощаджень;

- невеликим порогом величини вкладу, який залучається інвестиційними фондами або компаніями, що надає процесу інвестування досить мобільний характер;

- значно меншими (порівняно з індивідуальним інвестуванням) накладними витратами;

- широкими можливостями інвестора щодо оперативного вирішення питання подальшого використання дивідендів. Колективні форми інвестування, як правило, дають можливість або інвестувати їх, або перетворити в дохід шляхом отримання готівкових грошей.

Поряд з дрібним інвестором важливим суб’єктом інвестиційного процесу є і крупний інвестор. Це пов’язано з тим, що одним з помітних об’єктивних явищ, властивих ринковій організації суспільного виробництва, є майнова диференціація населення. Як свідчить практика високорозвинутих країн Заходу, і з боку крупного інвестора має місце тенденція до використання колективних форм організації інвестування. Це досить помітне явище обумовлене тими перевагами, які дають крупному інвестору фонди взаємного інвестування порівняно з індивідуальним інвестуванням. Найбільш важливі з них такі:

- ціла низка високоприбуткових сфер інвестування характеризується підвищеним ступенем ризику, що робить індивідуальне інвестування нераціональним;

- управління інвестиціями постійно ускладнюється, стає все більш витратним і об’єктивно робить більш вигідною організацію колективного управління ними;

- диверсифікація інвестиційного портфеля є неодмінною умовою організації цієї діяльності і для крупного вкладника. У той же час ускладнення самої інвестиційної діяльності і поява нових фінансових інструментів вимагають спеціалізації щодо конкретних видів інвестування. Це протиріччя й штовхає крупного вкладника до використання колективних форм інвестування.

Історія розвитку інвестиційних компаній та інвестиційних фондів розвинутих країн Заходу і сучасний стан інвестиційного бізнесу в цих країнах дають багатий матеріал для аналізу інвестиційних процесів в умовах ринкової економіки і вибору власної національної стратегії в цьому напрямі розвитку суспільного виробництва.

Становлення ринкової економіки в Україні й гострота проблеми інвестиційних ресурсів обумовлюють необхідність розвитку інвестиційних інститутів. В Україні вони виникли ще до того, як з’явились перші законодавчі акти, що регламентували їх діяльність. Відставання нормативної бази від реального процесу ліквідовано тільки на початку 1994 p., коли Президент України підписав Указ »Про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії». Згодом у 2001 р. прийнято Закон України »Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Відповідно до указу Президента України передбачено створення інститутів взаємного інвестування у формі інвестиційних фондів та інвестиційних компаній. Основна різниця між ними знаходилась у площині їх різних можливостей на ринку цінних паперів. Так, інвестиційні фонди створювалися як інститути спільного інвестування, тоді як інвестиційна компанія виступала як професійний торговець на ринку цінних паперів, крім того, за певних умов мала змогу здійснювати і колективне інвестування. Між ними була також різниця в припустимих формах організаційної структури, в розмірах статутного фонду і т. ін.

Інвестиційний фонд в Україні створювався як юридична особа надзвичайною функцією якої було спільне інвестування. Його організаційна форма визначалася у вигляді акціонерного товариства закритого типу зі статутним фондом не менше 2 тис. мінімальних зарплат. Статутний фонд формувався за рахунок грошових коштів, цінних паперів і нерухомого майна його засновників та учасників.

Інвестиційні фонди, відповідно до Указу Президента України від 1994 p., могли бути як відкритими, так і закритими. Відкриті створювались на невизначений термін. Вони забезпечували високу ступінь ліквідності інвестиційних сертифікатів, що випускалися, встановлюючи терміни їх викупу (погашення). На відміну від них, закриті інвестиційні фонди випущені сертифікати не викуповували. Термін діяльності таких фондів був визначеним і встановлювався вже у момент створення інвестиційного фонду закритого типу.

Наявна і досить недосконала правова база, що регламентувала функціонування інвестиційних компаній і фондів, певною мірою стримувала їх розвиток. Новим кроком у розвитку інвестиційних процесів у нашій державі стало прийняття в 2001 р. Закону України »Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Згідно з положенням цього закону в Україні створюються інститути спільного інвестування, які можуть бути відкритого, інтервального і закритого типу. До відкритих належать ті, що в будь-який момент за бажанням інвестора можуть викупити ті цінні папери, які емітовані даним інститутом спільного інвестування. Інтервальні – це різновид відкритих, які відрізняються від останніх тим, що процес викупу (за бажання інвестора) здійснюється в термін, установлений у проспекті емісії, але не рідше одного разу на рік. Інститути спільного інвестування належать до закритих тоді, коли вони не беруть на себе зобов’язання щодо викупу випущених ними цінних паперів. Останні можуть викуповуватись лише у двох випадках: реорганізації або ліквідації емітента.

Закон України регламентує і термін існування інститутів спільного інвестування. Щодо цього останні можуть бути створені як на певний термін, так і на безстроковий. При цьому закриті можуть бути лише строковими.

В новому законі вводиться й таке поняття, як диверсифікований, або недиверсифікований вид інституту спільного інвестування. Подаємо ознаки диверсифікованого виду:

- кількість цінних паперів одного емітента в активах інституту спільного інвестування не може перевищувати 10 % від загального обсягу їх емісії;

- активи диверсифікованого інституту спільного інвестування не менш, як на 80 % повинні складатися з грошових коштів, ощадних сертифікатів, а також облігацій (підприємств, місцевих і центральних органів влади), які допущені до торгів на біржі, або в торговельно-інформаційній системі.

Відкриті та інтервальні інститути спільного інвестування можуть бути тільки диверсифіковані. Це пояснюється тим, що законодавець намагається створити умови, які б унеможливлювали або робили найменш вірогідними банкрутство цих інститутів. У цьому ж напрямку діють і ті обмеження, що стосуються дивер- сифікованих інститутів спільного інвестування відносно розміщення їх активів. Так, їм забороняється:

- тримати у грошових коштах, в ощадних сертифікатах, на депозитних рахунках у банках більше ЗО відсотків загальної вартості активів інституту спільного інвестування;

- купувати цінні папери одного емітента більш, ніж на 5 % загальної вартості активів такого інституту;

- придбавати, або додатково інвестувати в цінні папери органів місцевого самоврядування більш, ніж 10 %загальної вартості активів інституту спільного інвестування;

- придбавати, або додатково інвестувати акції українських емітентів більш, ніж на 40 %загальної вартості активів інституту спільного інвестування.

Це тільки деякі обмеження, встановлені для диверсифікованих інститутів спільного інвестування. Інші стосуються обмежень щодо купівлі цінних паперів іноземних емітентів, емітентів; які є пов’язаними особами інституту спільного інвестування (особи, які здійснюють контроль за відповідною юридичною особою) тощо. Мета цих обмежень полягає в тому, щоб максимально забезпечити та посилити надійність і стабільність функціонування цих інститутів.

За формою своєї організації інститути спільного інвестування можуть бути як корпоративними інвестиційними фондами, так і пайовими. Корпоративний створюється тільки у формі відкритого акціонерного товариства і має здійснювати діяльність тільки зі спільного інвестування.

Корпоративний інвестиційний фонд організовує свою діяльність за тими нормами, що встановлені законодавством України для акціонерних товариств. Це стосується, наприклад, мінімального (початкового) розміру статутного фонду (капіталу), ієрархії й основних повноважень органів такого фонду (збори акціонерів та спостережна рада), порядку проведення зборів акціонерів, порядку припинення діяльності інвестиційного фонду тощо. Але при цьому в Законі України »Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» визначаються й певні особливості саме акціонерного товариства, що діє як інвестиційний фонд. Зокрема, такому товариству заборонено випускати будь-які інші (крім акцій) цінні папери. Тоді як звичайне акціонерне товариство може випускати, наприклад, облігації (щоправда вартістю не більше 25% від статутного капіталу). Акції корпоративного інвестиційного фонду можуть бути тільки простими іменними, тоді як інші акціонерні товариства можуть випустити як привілейовані акції (до 10 %), так і прості, та акції на пред’явника. Існують і інші особливості, наприклад, стосовно розкриття інформації інвестиційного фонду.

Пайові інвестиційні фонди – це активи, які належать інвесторам на правах спільної часткової власності. Ці активи знаходяться в управлінні компанії, яка спеціалізується на управлінні активами. Мінімальний розмір активів пайового фонду не може бути менше від початкового капіталу корпоративного інвестиційного фонду. Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою.

Створення пайового інвестиційного фонду дає можливість займатись організацією спільного інвестування саме компанії з управління активами. Ця компанія відповідає за збитки, які були завдані діяльністю (або бездіяльністю) інституту спільного інвестування.

Новий закон про інститути спільного інвестування торкається і вже існуючих інвестиційних компаній та фондів. їх в Україні вже на початок 1999 р. було зареєстровано 959. Але всі вони виявились малопотужними. їх активи склали в 2000 р. тільки 0,21 % від ВВП, тоді як в інших країнах з перехідною економікою цей рівень сягає 5– 12 % від ВВП. До того ж більше 90 % їх були закритими.

Відповідно до Закону України »Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні фонди)» всі закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній у разі закінчення терміну їх існування повинні реорганізуватись у пайові чи корпоративні інвестиційні фонди, або припинити свою діяльність. А ті, термін дії яких не закінчився, мають право функціонувати до кінця строку, а потім теж повинні бути реорганізовані або ж ліквідовані.

Що стосується відкритих інвестиційних фондів і відкритих взаємних фондів, то вони у дворічний термін мають бути або реорганізовані в пайові і корпоративні інвестиційні фонди, або ліквідуватись.

Подальша перспектива їх розвитку в нашій державі пов’язана з удосконаленням законодавства, що регулює діяльність цих компаній і фондів та всього фінансового ринку в цілому. Однак формування правового поля створює тільки загальні умови для розвитку інвестиційного бізнесу. Основу становлення й укріплення даної форми небанківських кредитних установ мають скласти зміни в матеріальному стані громадян нашої країни. Тільки за умови, що сімейні доходи для більшості населення переважати муть їх витрати, стає можливим перетворення фондів взаємного інвестування в потужний важіль інвестиційної діяльності.

Як свідчить досвід високорозвинутих країн Заходу, подальше вдосконалення інвестиційного бізнесу відбувається в напрямі посилення тієї ланки, яка забезпечує саме колективну організацію інвестування. Ця перспектива означає загальний напрям розвитку вітчизняних інвестиційних фондів. Але це, очевидно, буде тільки домінуючим напрямом, який не заперечуватиме багатогранності інших форм організації інститутів щодо акумуляції грошових коштів населення і їх перетворення в капітал.


8387860783558465.html
8387939661136851.html

8387860783558465.html
8387939661136851.html
    PR.RU™